Тривалий конфлікт між торговими мережами України та вітчизняними виробниками харчових продуктів не лише блокує рух нашої країни до родини європейських країн з консолідованим законодавством, але й руйнує всю екосистему продуктового виробничого бізнесу та підточує засади продовольчої безпеки та економічної стійкості країни.

Нагадаю, суть питання полягає в тому, що учасники продовольчого ринку давно перестали бути у моделі win-win, коли кожен із них отримує додаткові прибутки і максимізацію результатів своєї праці. Насправді, ми, як представники українських виробничих і переробних харчових галузей констатуємо проблему монополізації продовольчого ринку та диктату торговельних мереж.

А умови співпраці з ритейлом для нас мають характер відверто грабіжницький. І страждають від цього найбільше середній та малий продовольчий виробничий бізнес. А в перспективі — економіка та екологія всієї країни. Причому — з відкладеними наслідками на довгострокову перспективу.

Чи такий спадок ми готові залишити своїм дітям та зраненій війною країні?

Профільні асоціації постачальників неодноразово піднімали це питання на найвищих щаблях законодавчої та виконавчої влади.

Певним бустом до можливих змін на краще розглядалось прийняття в квітні 2019 року Європейським парламентом директиви 2019/633 щодо недоброчесних торговельних практик в бізнес-стосунках на ланцюзі постачання продуктів харчування.

Положення Директиви 2019/633 застосовуються до відносин між постачальниками сільськогосподарської продукції і харчових продуктів та її покупцями у випадках, коли один з них має більшу ринкову силу (це і є рітейл), і відповідно, може встановлювати завідомо невигідні умови співпраці для іншого.

З огляду на зобов’язання України до вимог Угоди про асоціацію з ЄС гармонізувати національне законодавство з відповідним європейським, виробники харчових продуктів дуже сподівалися на увагу держави до цього питання та власне викорінення ганебних усталених вітчизняних практик.

На сьогодні у парламенті зареєстровано 5 законопроєктів, які певною мірою відображають положення Директиви ЄС 2019/633 щодо недобросовісних практик в ланцюгу постачання с/г продукції, але по факту всю трирічну дискусію сторін на даному етапі зведено до верхнерівневого запитання: чи повинна держава втручатися у цей спір і врегульовувати нормативно правоту якоїсь однієї зі сторін.

Що не тільки не відображає суті означених проблем, але свідчить про системне небажання віднайдення консенсусу і дуже маніпулятивно заводить перспективу їх вирішення у глухий кут. Бо — війна, не на часі. Хоча основним каналом збуту харчових продуктів рітейл залишається і зараз, і фактично непомірний та необгрунтований руйнуючий тиск на середній та малий продовольчий виробничий бізнес зберігається.

Кризові явища також посилюються завдяки суттєвому зростанню імпорту харчових продуктів, так званому «власному» імпорту торговельних мереж, який насправді в часи війни ще більше погіршує позиції вітчизняних виробників.

Одним з ключів для виходу з глухого кута у відносинах українських постачальників і рітейлу є вирішення проблеми повернення нереалізованої продукції, термін придатності якої спливає. В наших реаліях таку продукцію виробнику повертають, по-перше, за його ж рахунок, а по-друге, — суто номінально, на папері, фактично викидаючи їжу на смітник.

Погодьтесь, таку практику з великою кількістю непотрібних витрат, втратами продуктів і екологічними наслідками ніяк язик не повертається назвати розумною чи ефективною. Причому щодо імпортованого виробника така практика повернення відсутня.

У країнах ЄС цей аспект у відносинах між виробниками і рітейлом вирішується по-різному. Зазначена Директива 2019/633, на жаль, напряму не забороняє рітейлу повертати нереалізовану продукцію постачальнику. Але все ж таки на її підставі в квітні 2021 (коли фактично вона і набула чинності в країнах ЄС) року німецький Бундестаг затвердив закон, згідно з яким робить таку пряму заборону повернення нереалізованої продукції виробнику.

Інші країни обмежуються забороною на законодавчому рівні знищення протермінованої, але не проданої їжі, зобов’язуючі рітейлерів передавати її благодійним організаціям. Адже фактичний термін придатності продуктів харчування, списаних торговими мережами, допускає ще 2-3 місяці припустимої для здоров’я та придатної для вживання якості продуктів. Така практика існує в Італії (з 2016 року), Франції, Іспанії (з 2021 року), Бельгії (з 2023 року) тощо.

Таким чином, вітчизняний постачальник, особливо МСБ, в цих умовах по суті залишається зі 100% збитками без опори на власний прибуток, що з’їдається «співпрацєю» з вітчизняним рітейлом.

Не важко зрозуміти, що це призводить до згортання таких бізнесів і руйнування опори для забезпечення продовольчої безпеки та економічної стійкості країни.

Тому вбачаємо, що для вирішення цих засадничих для існування української держави та її європейської перспективи питань, для покращення економічного стану виробників харчових продуктів та захищеності малого і середнього продовольчого бізнесу вкрай необхідним і актуальним є встановлення ринково-справедливого розподілу додаткової вартості на ланцюгу виробник-переробник-споживач і прийняття відповідного закону, що буде відповідати Директиві ЄС 2019/633.