Трамп отримав «картинку» до 100 днів на посаді, а Київ – стратегічне вікно можливостей

Україна і США підписали угоду про створення Інвестиційного фонду відбудови – документ, який задає параметри співпраці між урядами двох країн у сфері розробки надр, торгівлі корисними копалинами, а також американської допомоги, включно з військовою. Детальний аналіз положень (з ними можна за посиланням) залишимо за дужками, а зосередимося на політичному значенні документа. Чому це – реальний успіх української переговорної команди? І головне – що ця угода означає для України, для наших відносин із Вашингтоном і для загального контексту війни?

Перемога українських перемовників: замість боргу – партнерство

Шлях до підписання цієї угоди був, м’яко кажучи, тернистим. Як кажуть експерти, початкові апетити американської сторони могли перетворити допомогу на зашморг. Політолог Володимир Фесенко вважає головним досягненням те, що українській команді вдалося відбити найбільш небезпечні пункти: «В першу чергу це стосується того, що Україна не погодилась на визнання воєнної і економічної допомоги, яку нам надавали США в 2022-2024 роках, як боргу перед США. Вдалося нейтралізувати ті норми, які обмежували економічний суверенітет нашої держави і суперечили європейській інтеграції України».

За його словами, ці переговори були настільки специфічними, що українці тепер можуть ділитися досвідом: «Україна зараз має два ексклюзивні «know-how» – 1) як воювати з росіянами; 2) як відстоювати свої інтереси в переговорах з США». Легка іронія тут цілком доречна, адже відстоювати свої інтереси з адміністрацією Трампа – завдання, співмірне за складністю з протистоянням на фронті.

Політичний експерт Юрій Богданов малює ще більш драматичну картину еволюції угоди: «На старті ідеї ця угода могла стати частиною загального пакета допомоги Україні… Потім Трамп перетворив її у щось схоже на колоніальну модель. Повністю спотворивши початковий зміст і дух». Те, що вдалося вийти на «прийнятний результат», Богданов пояснює сумішшю факторів: «відсутність у команди Трампа будь-яких успіхів, майстерність нашої переговорної команди і недоговороздатність росіян, які мали шанс укласти подібну угоду». Простіше кажучи, Трампу терміново потрібна була хоч якась «перемога», і Україна змогла цим скористатися.

«Шкода, що ми – і українці, і американці – отримали максимум 10% від початкового інвестиційного задуму», – резюмує Богданов, але одразу додає: «Головне – нам вдалося відбити неадекватні вимоги Трампа про «борг за зброю» і відкрити теоретичну можливість нових постачань. Це добре для України». Фінал цієї історії, на думку Богданова, такий: «У Трампа була одна мета – продати картинку «величної угоди». У нас була інша – не дати перетворити підтримку на кабалу. Він отримав свій пост у Truth Social, а ми – прийнятну угоду».

«Ваші надра – наша безпека»: стратегічний вузол затягується

Чому ж адміністрація Трампа так вчепилася в цю угоду, навіть погодившись на пом’якшення умов? Відповідь криється не лише в економіці, а й у глибоких інтересах національної безпеки США. Військовий експерт Олександр Мусієнко пояснює: «Сполученим Штатам дійсно вкрай потрібні рідкісноземельні метали, мінерали, корисні копалини, оскільки це питання їхньої національної безпеки».

За його словами, американські аналітики дійшли невтішного висновку: «Якщо буде велика війна з Китаєм або з іншою державою, військово-промисловий комплекс США не впорається, оскільки їм не вистачає рідкісноземельних металів для збільшення виробництва зброї». І тут на сцену виходить Україна з її покладами. «Тому Україна зараз є частиною національної безпеки Сполучених Штатів Америки», – робить висновок Мусієнко. Це не просто красиві слова – це прагматичний розрахунок.

Міністерка економіки України Юлія Свириденко та Міністр фінансів США Скотт Бессент підписали угоду щодо мінералів

Наслідки такого зв’язку можуть бути вельми відчутними: «Тепер питання нашої національної безпеки буде питанням і Сполучених Штатів, оскільки від цього залежить їхні можливості та спроможності у виробництві озброєння і забезпечення світового лідерства». Мусієнко також нагадує про слова Трампа (у його переказі), що інвестиції в українську економіку допоможуть позбутися «поганих хлопців», натякаючи на певні гарантії безпеки. «Я високо оцінюю підписання цієї угоди, щиро вітаю і сподіваюся на її швидку ратифікацію», – підсумовує експерт, вважаючи момент підписання (після зустрічі Зеленського і Трампа у Ватикані та заяв Трампа про можливі санкції проти РФ) особливо вдалим.

Отже, угода, яка починалася як потенційно ризикований економічний проєкт, трансформувалася у щось значно більше – у механізм, що прив’язує інтереси безпеки США до стабільності в Україні. Можливо, це не зовсім ті гарантії, про які мріяли в Києві, але це конкретний, матеріальний інтерес, який Вашингтон тепер буде змушений захищати.

Кремль у невигідному становищі: Трамп уже не зможе звинуватити Київ у зриві мирного процесу

Особистість Дональда Трампа та його специфічний підхід до міжнародних справ – ключовий елемент пазла. Як зауважує Володимир Фесенко, «ця угода мала особисте значення для Трампа». Відмова її підписувати могла б зруйнувати крихкі залишки партнерства. Тому сам факт підписання вже знизив ризики і, навпаки, «позитивно впливає на наші відносини з адміністрацією Трампа». Більше того, це може стати стимулом для Білого дому: угода «створює додаткові мотиви для Трампа та його адміністрації продовжувати зусилля щодо завершення російсько-української війни».

Чому? Бо тепер у Трампа з’являється прямий, зрозумілий йому інтерес. Ігор Рейтерович формулює цю логіку гранично чітко: «Закінчуємо війну – і починаємо заробляти». Пам’ятаєте слова Трампа про рідкісноземельні метали («Нам це підходить. Беремо!»)? Щоб це «брати», потрібен мир і стабільність. «Але ж ці ресурси ще треба видобути, розвинути логістику, інфраструктуру, залучити капітал», – нагадує Рейтерович. Тому тепер у Трампа є цілком прагматична причина тиснути на Росію задля припинення війни.

Політолог-міжнародник Ігар Тишкевич додає ще один важливий тактичний нюанс. На відміну від ефемерних «перемир’їв», ця угода – конкретний результат, який Трамп може «продати» як своє досягнення. «І цей результат він отримав від України», – підкреслює Тишкевич. Це ставить Кремль у невигідне становище і, що найважливіше, ускладнює для Трампа можливість звинуватити Київ у зриві мирного процесу. «Сумнівно, що він назве «винними» і своїх переговірників. Залишається один учасник – РФ», – аналізує Тишкевич. Хоча різкої антиросійської риторики чекати не варто, «шанси на посилення тиску на Росію є і вони реальні».

Рейтерович погоджується: публічні заяви Трампа та його команди про угоду як «прорив» і «частину мирного плану» фактично зв’язують йому руки. «Після цього Трамп уже не зможе сказати, що мир зірвався з вини України. Просто не зможе», – впевнений експерт. Це дає Україні додатковий аргумент і можливість перехопити ініціативу в дипломатичній грі.

Перші ластівки: від паперів до зброї та санкцій

Чи є вже реальні ознаки того, що угода почала «працювати» політично? Схоже, що так. Майже синхронно з підписанням з’явилися дві важливі новини. По-перше, як зазначає Ігор Рейтерович та підтверджує Олександр Мусієнко, адміністрація Трампа схвалила продаж Україні зброї на $50 мільйонів через механізм прямих комерційних продажів (DCS). «Це не випадковий збіг, – вважає Рейтерович. – Я вважаю, що сама угода та готовність США надати нам озброєння – взаємопов’язані речі». Це схоже на сигнал: «Ви виконали свою частину – ось перший внесок з нашого боку».

Сенатор-республіканець Ліндсі Грем // Фото: EPA/UPG

По-друге, активізувався тиск на Росію в Конгресі. Заява впливового республіканця Ліндсі Грема про широку двопартійну підтримку законопроєкту про «нищівні» санкції проти РФ (якщо Путін не почне серйозні переговори) – це чіткий сигнал Кремлю. Хоча сам законопроєкт не новий, його актуалізація саме зараз, після підписання українсько-американської угоди, виглядає як скоординований тиск. Мовляв, питання з Україною «закрили», тепер черга Росії.

Ці події свідчать, що угода – це не просто декларація про наміри, а інструмент, який вже почав впливати на реальну політику Вашингтона і щодо України, і щодо Росії.

Шанс формату відносин, подібного до того, який мають США та Ізраїль

Однак шлях від підписання угоди до реальних інвестицій та видобутку тих самих рідкісноземельних металів – довгий і тернистий. По-перше, як нагадує Ігор Рейтерович, угоду ще має ратифікувати Верховна Рада. Він не очікує тут проблем («фракції голосуватимуть не з економічних міркувань, а з політичних»), але критикує сам процес – депутатам, по суті, пропонують схвалити вже підписаний документ без можливості змін. Важливо, щоб «прем’єр-міністр особисто прийшов до парламенту і прозоро, фахово пояснив усі ключові моменти».

По-друге, головна перепона – війна. «З точки зору реального економічного ефекту угода, найімовірніше, не працюватиме щонайменше рік – а можливо і довше», – реалістично оцінює Рейтерович. До завершення бойових дій про масштабні інвестиції говорити складно.

Проте, навіть в умовах війни, угода вже дає політичні дивіденди («кілька тижнів уваги Дональда Трампа до України – і уваги саме в позитивному ключі», – каже Рейтерович). А в довгостроковій перспективі вона може стати квитком для України «в глобальну систему, до якої безпосередньо належать Сполучені Штати». Рейтерович навіть припускає можливість артикулювати «ідею формату відносин, подібного до того, який мають США та Ізраїль», з акцентом на комерційній співпраці у сфері ВПК та інвестицій: «Потенційно така модель співпраці вже сама по собі є непоганим варіантом. Вона дає нам точку опори в стратегічних відносинах зі США».

Але є й потенційні міни. Той же Рейтерович попереджає про «китайське питання»: чи не спробують США в майбутньому обмежити нашу торгівлю з Пекіном? «Китай, як відомо, наразі є головним торговельним партнером України… Чи постане це питання (з боку США, – ред.) реально – залежатиме від багатьох факторів. Зокрема, від дипломатичної майстерності української влади, а також від того, чи вдасться Трампу домовитися з Сі Цзіньпінем, чи ні. Це, безумовно, серйозний виклик, але він не на завтра. Це перспектива не одного року, тож зараз драматизувати не варто. Однак враховувати це теж потрібно», – додав політолог.

Ігар Тишкевич вказує на інший важливий момент – зобов’язання України. Фонд має наповнюватися обома сторонами. Якщо Україна не зможе робити свої внески («живими грошима»), це дасть Трампу привід знову змінити риторику. «Мовляв, США свої зобов’язання виконують, фонд наповнюється, а інша сторона не поспішає», – додав експерт.

Нарешті, Юрій Богданов залишається скептиком щодо можливості масштабування співпраці після угоди: «Адже щось довгостроково планувати з командою Трампа поки неможливо».

Замість висновку

Те, що Києву вдалося уникнути кабальних умов – уже перемога. Те, що угода відбулася, – це сигнал для союзників і ринків. Тепер необхідно ефективно трансформувати документ, який поглиблює стратегічне партнерство, пов’язуючи безпеку України з національними інтересами США у сфері доступу до критичних ресурсів, у дієвий інструмент. До фінішної прямої ще далеко, але відправну точку вже пройдено.

Мирослав Ліскович. Київ