В якому ще інтерв’ю ви можете почути від відомого на всю країну харків’янина фразу «Харків завжди називали «ментовським городом»? Хтось може побачить за цією фразою образу, інший – агресію. Та це швидше про межуючу з дитячою безпосередністю відвертість від якої так давно відвикло суспільство, а тим більше його політичний прошарок.

Чому герой цієї розмови Дмитро Добкін може дозволити собі розкіш казати як думає? По-перше, він вже вийшов з великої політики і, очевидно, не збирається в неї повертатись.

По-друге, майже всі публічні вилазки героя інтерв’ю це буквально еталон терміну «девіантність». Одна з найвідоміших – довоєнні кадри Добкіна в залі Верховної Ради, на яких він поводить себе напрочуд незвичайно. Так, ніби вживає наркотики.

В цій розмові він звичайно це заперечує. Та якщо це і неправда, то це не має ніякої цінності: по Дмитру Добкіну беззбройним оком видно байдужість до подій минулого, і в той же час дуже відчувається стурбованість сьогоденням.

Хвилюватись дійсно є про що. Наразі основний його бізнес фігурує в кримінальних провадженнях зі звинуваченнями в торгівлі з окупованою Луганщиною. Що каже на своє виправдання Добкін – читайте нижче.

Про «окорочка Буша», «ментовську кришу» та наркотики

— З чого почалася ваша кар’єра?

— Спочатку хотів би подякувати, що відгукнулися. Тому що після того, як вийшла інформація на «Економічній правді», я відчув деякий резонанс. У мене багато партнерів і від деяких було багато запитань.

Що стосується моєї біографії, то скажу життєво. Я народився в родині, де батько був з комерційною хваткою. Він у радянські часи працював, так називалося, «овощником» – черешня, «арбузи». Коли розвалився совок, він з «овощника» став цеховиком, відкрив швейну фабрику.

— Це все в Харкові?

— Так, це якраз розпад Союзу, 92-й рік. Я якраз до того покоління належу – перший випуск зі школи незалежної України – 1992 рік. І почав заробляти перші гроші – куртки «Аляски» кудись возив, щось продавав, це ще в школі, на вихідних.

— Це без батька?

— У батьків брав товар, їздили ми по базарах, щось продавали, щось заробляли. Тобто можу сказати, що перші гроші якісь я заробляв уже коли закінчував школу.

Якщо ми говоримо про перші реальні гроші, мільйони доларів, то це був десь 98 рік, коли ми стали одними з найкрупніших трейдерів. Ми завозили курячі «окорочки» з Америки корабельними партіями.

— «Окорочки Буша».

— «Окорочки Буша», так. Кораблі, рефрижератори 90-тисячники заходили на «розгрузку» в Маріуполь, Одесу. Це вже були насправді великі гроші.

Після цього, на початку 2000-х, ми пішли в «нефтянку», були трейдерами. Брали нафту і переробляли на Кременчуцькому заводі, «Шебелинка» працювала, це Харківська область, газоконденсатне родовище, Лисичанський завод тоді ще працював. Але потім ці заводи викупили, зайшли «хазяєва» і вони вже не пускали нас на переробку. Далі ми пішли в банки. Після банків скуповували цукрові заводи.

Дмитро Добкін: “Харків завжди називали “ментовським городом”, тому що там університет МВС. Там була своя специфіка бізнесу в ті часи”

Олександр Чекменьов

— Буде коректно сказати, що вся описана діяльність – заслуга батька?

— Батько був лідером, безумовно. Він привів ці перші гроші, на його зв’язках ці гроші зароблялися. Ми тільки допомагали. Мені у 98-му році було 23 роки.

— Чи було зрозуміло на той момент, що з братів Добкіних в одного, старшого, більше схильності до політики, а у вас, молодшого, – до бізнесу?

— Так. Він (Михайло Добкін – ЕП) у бізнес ніколи не вникав. Він був на наших деяких сімейних нарадах, тому що ми були партнерами: так батько із самого початку робив, щоб у нас були рівні відносини, у кожного була третина.

— Те, що Михайло Добкін у 28 років, у 1998-му, став депутатом міської ради Харкова, було ініціативою батька?

— Ні, це було його особисте рішення. Потім, коли він уперше у Верховну Раду обирався…

— Як це було? Приходить на сімейну нараду і каже батькові: «Я йду в депутати»?

— Харків, з одного боку, це велике місто, а з іншого боку, там усі один одного знали. Були якісь знайомі, хтось його на це сподвиг. І його зацікавило.

— З 2001 року ви – президент Харківської міської громадської організації «Ведмідь». Чи коректно сказати, що з цього починалася ваша політична кар’єра?

— Ні, я там був номінально. Це була структура брата – якісь гуманітарні проєкти під вибори. Я вже тоді займався бізнесом. У 2001 році ми вже купили банк «Золоті ворота» в Харкові.

— Як Дмитро Добкін відчув, що він багатий? Сидить у кафе чи вдома і відчуває: я мільйонер.

— Через машину. Я мріяв про машину таку от, знаєте, саму-саму. Пам’ятаю, коли вона стояла вже моя і я до неї йшов уперше.

— Яка це була машина?

— Лексус 470, він був у Харкові такий один – білий металік. 1998 року. Тоді їх уперше з Дубая почали ввозити.

— А коли прийшло психологічне і ментальне формування?

— Якщо вглиб занурюватися, то для мене тоді, у 23 роки, було найважливішим відчуття: якщо з цією машиною щось трапиться, «угонять» чи буде, не дай Бог, якась ДТП, я відчував, що куплю собі таку ж. Я знав: якщо щось трапиться, то буде така ж машина.

— Ви не могли не брати участь у складних перемовинах 90-х, коли лисі хлопці приїжджають до бізнесменів з питаннями. Як це було?

— До нас не приїжджали, у нас завжди в ті часи була «ментовська криша». Харків завжди називали «ментовським городом», тому що там університет МВС. Там була своя специфіка бізнесу в ті часи.

— Уже на десятій хвилині нашої розмови розумію, чому ваш брат сказав, що ви не для політики.

— Можливо. Політика це не моє.

— Жалкуєте, що пішли в неї?

— Коли траплялися якісь скандали, було не дуже приємно. Але, в принципі, усе в житті просто так не проходить.

— Якби повернути час назад, ви б пішли в народні депутати?

— Ні.

— А навіщо пішли?

— Тоді були такі часи. Уже були гроші, я був відносно молодою людиною. У 2012 році мені було 37 років. Бізнес працював і хотілося відчути щось нове. Я бачив, що це модно. Бачив це якось по-своєму, але коли туди потрапив, зрозумів, що у Верховній Раді все вирішують дві-три людини, усе інше стадо стоїть.

— У ті часи народний депутат – це було не тільки про статус, це був ще й елемент захисту бізнесу.

— Безумовно, але прямої мети йти щось захищати не було.

Дмитро Добкін: «У Верховній Раді все вирішують дві-три людини, усе інше стадо стоїть»

Олександр Чекменьов

— Вас часто питали про випадок у Верховній Раді у 2016 році, де ви щось запивали за колоною, дивно себе поводили. Якщо хоча б спробувати бути відвертим з аудиторією – ви вживали наркотики?

— Ні, я пив воду, з дружиною розмовляв тоді. Під наркотиками у Верховній Раді нереально бути.

— З чим тоді пов’язана та ваша незвичайна поведінка?

— З нервовим напруженням, не спав ніч. Одне на одне зійшлося.

— Маєте на увазі, що перед тим…

— Так, ми там десь блукали по Києву. Так вийшло. Тоді, знаєте, були такі часи, брат розглядався, він тоді був у політиці якійсь, били по ньому тоді. Я не був ціллю.

— У той же день у Верховній Раді було зафіксовано, як ви купуєте тур за 135 тисяч євро. За що такі гроші? Це відстріл білих ведмедів?

— Ні, це готель на всю родину на Сейшелах, 4 seasons. Скільки нас там, восьмеро чи десятеро їхало? От і порахуйте, по 10 тисяч з людини, квитки бізнес-класу.

— Я так розумію, що ви так і не з’їздили?

— Чого?

— З’їздили?

— Of course.

— Так ви ж казали, що не купили цей тур.

— Наступного тижня купив.

Про антибіотики, брата і московський патріархат

— Український пострадянський бізнес традиційно проходить кілька етапів. Перший – накопичення, другий – його обгортання й оформлення. Як виглядала в умовному 2010 році бізнес-група братів Добкіних?

— Перші великі гроші ми заробили на м’ясі птиці, на окороках. Це було винятково трейдерство. Купили, завезли, продали. Ми багато років займалися цим, потім вийшли з бізнесу, а в якийсь момент повернулися. У той момент уже серйозно пан Косюк розвивав внутрішнє виробництво. Ми, безумовно, запізнилися. У 2011 році надійшла пропозиція купити фабрику з переробки курки і батя пішов туди.

— У Володимирі-Волинському (з 2021 року – місто Володимир – ЕП).

— Так.

— Це було рішення батька і він викупив?

— Так, йому дали таку пропозицію, він прийшов, сказав: давайте. Я спочатку – ні. Ну, бо, знаєте, кудись у той момент закопувати гроші мені здавалося неправильним. Але, як життя показало, це був правильний крок.

— Є назва материнської компанії групи?

— Avesterra Group. Вона створена в цьому році. У неї ми влили всі свої активи.

— Чи правильно розуміти, що Avesterra Group і все, чим володієте ви, це спільний бізнес братів Добкіних?

— Безумовно, це родинний бізнес, наших дітей.

— 50 на 50?

— Так, наших родин. У нього є свої діти…

— Що входить у групу, які ключові активи?

— Ми виробляємо 53 тисячі тонн продукції на рік, мова про м’ясо курчат бройлерів. Річний виторг – близько 4 мільярди гривень. Під нашу зустріч мені давали інформацію. З початку війни ми сплатили мільярд гривень податків.

Наступного місяця плануємо відкрити новий сучасний переробний завод. Ми вклали в нього 60 мільйонів євро. Він розташований на Волині, 30 тисяч квадратних метрів, з новими очисними спорудами. Такі є тільки, я знаю, в МХП.

— Це все побудовано на базі володимирської фабрики?

— Так, це створено на базі Avesterra Group.

— Якщо повернутися до питання, що входить у групу. Ви мене поправите: Володимирська птахофабрика.

— Так.

— Володимирська торговельна компанія.

— Не входить, ми її продали давно. Вона займалася торгівлею.

— Луцька аграрна компанія.

— Так, це наша операційна компанія.

— Володимир-Волинська аграрна компанія і сільськогосподарське підприємство «Україна-М».

— «Україна-М» – ні.

— Якщо перераховане спростити, то всі активи займаються виробництвом…

— …курятини. Хтось вирощує, хтось переробляє, хтось продає. Так легше працювати. Ми живемо в час, коли постійно є якісь питання. Легше мати кілька різних структур.

— Уся продукція реалізується під торговою маркою «Епікур»?

— Ні, з 5 тисяч тонн на місяць під цією торговою маркою – лише близько 700 тонн.

— А інша?

— «Чебатурочка». Це наш основний проєкт. Він дешевшого цінового сегменту, тому що там різна технологія вирощування.

— Мається на увазі, що «Епікур» – елітна продукція?

— Так, вона виробляється без добавок та антибіотиків протягом усього циклу вирощування.

— Усе інше з антибіотиками?

— Не зовсім так. Звичайна технологія вирощування передбачає використання антибіотиків у процесі відгодівлі, але на фінішному етапі вони не використовуються. Це гарантує відсутність слідів антибіотиків у самому м’ясі.

Дмитро Добкін: «Я «бухий» якісь коментарі писав у ютубі про «руских», якісь «гадості», і потім прилетіло»

Олександр Чекменьов

— Ваші активи фігурують у кримінальних провадженнях. Ось витяг з одного з них: «З показань свідка від 13.09.2024 вбачається, що представники АТ «Володимир-Волинська торговельна кампанія», ПрАТ «Володимир-Волинська птахофабрика», ТОВ «Луцька аграрна компанія» упродовж 2019-2021 років більшу частину виготовленої продукції з птиці з метою отримання надприбутків постачали для реалізації на тимчасово окуповані території Луганської області за готівкові кошти».

— Прізвище свідка?

— Не знаю.

— А я вам скажу: Коваленко.

— Це ваш колишній бізнес-партнер?

— Так. Насправді це був мій товариш, ми товаришували і я просто привів його в компанію, просив батька, щоб він працював. Він став топменеджером компанії, управляв нашим сімейним бізнесом, я йому довіряв. Усе це було десь до 2019 року, тобто багато років. Потім я йому подарував спочатку 3% акцій нашої фабрики, потім ще 4%. Я вважав, що він мій друг, і думав, що якщо в нього буде відсоток акцій, то він буде більш зацікавлений розвивати бізнес, але я помилився.

— Що пішло не так?

— Він почав публічно просувати себе як акціонера. Потім я дізнався, що за кошти моєї компанії Олексій Коваленко активно розвиває власний бізнес-проєкт. Я зрозумів, що це для мене небезпека.

— Повернімося до кримінальних проваджень, де ваші активи згадуються як учасники торгівлі з окупованими територіями.

— Це наклеп, ми цього ніколи не робили. Ми всі прокинулися 24 лютого і свідомо зробили вибір у житті. Для себе я зробив вибір. Я залишився жити тут, тут живе моя родина. Я люблю свою країну, я себе вважаю українцем. Коли мені кажуть, що я співпрацюю з ворогом, це приниження для мене. Цього ніколи не було і не буде!

— Наступне питання логічніше було б поставити вашому брату, але як можна пов’язати сказане вами з тим, що ваш брат – диякон УПЦ московського патріархату, яка хрестить танки, що їдуть в Україну і вбивають нас?

— У нас у родині я не лізу в речі, які є особливими для людини. Усе, що держава дозволяє, не заборонене. Я іду в церкву і ніколи не дивлюся, яка там табличка. Уже коли я зайшов, я бачу, куди зайшов. Я йду помолитися, поставити свічку.

— Але ж ви, як і брат, розумієте, що ви – регіональна еліта, з якої хтось може брати приклад. Потрібно розуміти цю відповідальність.

— Я не сперечаюся з вами. Я вам скажу особисте: я за все українське, але я світська людина: зайшов, вийшов. Я глибоко не занурююся в цю тему.

— В одному з епізодів кримінальної справи щодо ваших підприємств ідеться про встановлені факти експорту продукції ПрАТ «Володимир-Волинська птахофабрика» до Туреччини та Узбекистану з метою реекспорту в Росію.

— Встановлені факти просто зі слів свідка.

— Там так не сказано.

— Я вам так скажу. От зараз 96% своєї продукції ми продаємо всередині країни. Тобто це безготівкова форма, відкрита торгівля. Трошки ми продавали на західні ринки. Ми не могли продати в країни ЄС, бо в нас була стара бойня і нам не давали експортних сертифікатів. Тільки зараз, коли ми відкрили нові потужності, з’явилася можливість виходити на експортні ринки і продавати більші об’єми.

Я вже озвучив свою позицію стосовно взаємодії з ворогом. На нас летять шахеди, ракети, ми всі тут з цим живемо щодня, ми всі це відчуваємо. Прилетіти може в кого завгодно. Під Харковом у мій будинок прилетів КАБ, дому немає.

— Основний будинок?

— Так, там жила моя родина, дуже гарний будинок був.

— Це коли було?

— Коли була деокупація Вовчанська, у минулому році. Я там був, коли наші деокупували. Там усе було засрано, але це ще був будинок, я забрав з нього якісь речі, ліжко, шафу. Поставив у київському будинку, який зараз орендую.

— Знищення вашого будинку – це ж випадковість.

— Там немає всього села. Я «бухий» якісь коментарі писав у ютубі про «руских», якісь «гадості», і потім прилетіло.

— Ще питання стосовно звинувачень: стверджується, що Луцька аграрна компанія «відмиває» кошти з метою ухилення від сплати податків.

— Я ж вам сказав, що ми сплатили в державну казну мільярд гривень податків з лютого 2022 року. Ми «відмивочна» фірма?

— Може, ви могли заплатити півтора мільярда.

— Ні, є ж оборот. Ми – виробник.

Про конкурентів, Ющенка та виїзди за кордон

— Яке місце ви посідаєте в Україні серед найбільших виробників курятини?

— Наші 53 тисячі тонн на рік покривають 5% ринку України. Наша стара бойня могла переробляти 6 тисяч голів птиці за годину, нова – 13,5 тисячі, удвічі більше. Ми можемо вийти на 120 тисяч тонн на рік.

— Ваш основний конкурент – МХП?

— МХП – не те що конкурент, це глиба. МХП – це половина ринку, а інша половина ринку – це всі інші.

— То з ким ви конкуруєте?

— Є три компанії: ми, Нікопольська фабрика та дніпровська «Агро-овен».

— Усі дивуються, як можна вижити, маючи такого конкурента як МХП.

— Вони пішли на Європу (на Євросоюз – ЕП).

Дмитро Добкін: «При Ющенку, мені здається, я заробляв. У ті часи всі заробляли»

Олександр Чекменьов

— Якого зворотного зв’язку ви очікуєте від влади? Якщо можна, без пафосу.

— У нас наразі питань немає. З органами влади все вирішується, ніхто не приходить, не «обілечує», не створює проблем. Іде нормальний робочий процес.

— Уже не «обілечують» чи ніколи не «обілечували»?

— Якогось такого «кіпішу» з владою не було. Що стосується центральної влади, керівництва країни, це зрозуміло: утримати країну, стримати ворога.

— Де проводите найбільше часу? Як виглядає ваш день?

— Спортом займаюся, бігаю тричі на тиждень.

— Від правоохоронних органів?

— Ні, це я трішки «триатлоню». Займаюся англійською мовою. Прокидаюся, сніданок, потім у мене година англійської, потім тренування, три рази на тиждень пробіжка, раз на тиждень плаваю, раз на тиждень – у спортзалі.

Далі в мене «зідзвони», це до обіду, після обіду – офіс до вечора. Потім можу десь з родиною сходити в ресторан. Я Київ ще тільки пізнаю. Я прожив 47 років у Харкові, потім почалася війна, приїхав сюди. Я поки що тут слабо орієнтуюся.

— Ви всі ці роки, усі 3,5 року в Києві?

— Так. З початку війни перші кілька тижнів я був у Харкові, але там уже духота стала, я забрав родину, відвіз на захід.

— «Духота» – маєте на увазі, що стало небезпечно?

— Бомбили страшно. Я так уже через родину напружився…

— Хто був найкращим президентом України за роки незалежності?

— Для мене – Ющенко, як не дивно. Кучма країну тримав, тільки коли Майдан уже був, але країну тоді не дали порвати. При Ющенку, мені здається, я заробляв і люди були поруч зі мною. У ті часи, згадую, усі заробляли.

— Може це ностальгія не за Ющенком, а за можливістю заробляти?

— Не такий прес «ментів», якась влада не така.

— Не такий, як зараз?

— Не такий, як зараз… Я не хочу перебільшувати. Просто зараз, знаєте, такі часи, коли і так важко. Зараз його взагалі не повинно бути, на мою думку, тому що всі виживають. Знаєте, радіти від життя особливо мало в кого виходить.

— Ваші опоненти звертають увагу на те, що ви маєте вільний виїзд за кордон. Можете пояснити механіку процесу?

— Воно працює так, як держава вирішила, я так цим і користуюся. У березні 2022 року я пішов у військкомат, став відразу на облік.

— І що – вас ніхто не мобілізував?

— Ніхто, тому що всі розуміють, що моя голова на фронті? Але в мене є бізнес, є можливості. Хоча я розумію: забрали б – куди б я дівся, поїхав би.

— Тобто у вас виїзд завдяки системі «Шлях»?

— Ні, завдяки бронюванню. Наказ про відрядження або відпустка.

Дмитро Добкін: «За жодних умов не повернувся би в політику»

Олександр Чекменьов

— Як часто спілкуєтеся з братом?

— Якщо немає якихось справ, то раз на тиждень, на вихідних – обов’язково.

— З ким востаннє спілкувалися з великої політики?

— Я з політики відійшов, це вже буде шість років.

— Тобто шість років ні з ким?

— Я вам так скажу: я і тоді особливо ні з ким. Мені це не цікаво. Я не знаю, відчуваєте ви чи ні, але моє життя, моя справа – це збудувати компанію, про яку будуть говорити, яка буде лідером.

— За яких умов ви готові були б повернутися в політику?

— За жодних.