Впровадження потужної національної програми захисту дітей під час війни є критично важливим завданням для України, яка стикається з безпрецедентними викликами щодо забезпечення безпеки, психологічного благополуччя та реінтеграції дітей, постраждалих від російської агресії. Повернення та реабілітація примусово депортованих дітей, створення комплексної системи психологічної підтримки та адаптація законодавства до європейських стандартів – пріоритетні напрями роботи інституту Уповноваженого Президента України з прав дитини та дитячої реабілітації. Лише через спільні зусилля держави, міжнародних організацій та громадянського суспільства можливо забезпечити ефективний захист прав та інтересів українських дітей, які постраждали від війни, та гарантувати їм повноцінне майбутнє у відновленій Україні. Про це у програмі «Є Розмова» розповіла радник – уповноважена з прав дитини та дитячої реабілітації Дар’я Герасимчук.

— Згідно з нещодавно оприлюдненою інформацією керівника Офісу Президента Андрія Єрмака понад 1,6 мільйона українських дітей перебувають на окупованих територіях і власне на території Росії. Чи підтвердите ви ці цифри? І чи є точна інформація, скільки дітей утримує Росія і в яких умовах?

— Почнемо з того, що в Україні тепер абсолютно в усіх державних органах спільні цифри, і тут не може бути інших даних. Тож, звісно, погоджуюся з тим, що близько 1 мільйона 600 тисяч українських дітей тепер перебувають на окупованих територіях. На жаль, точних цифр кількості дітей, що вбиті, поранені, зазнали сексуальних злочинів і були викрадені російською владою та примусово переміщені або депортовані до Російської Федерації чи на територію Республіки Білорусь, ніхто назвати не може, тому що ці території досі окуповані й росіяни нікого туди не пускають.

Проте ми можемо апелювати кількома цифрами: як мінімум 744 тисячі українських дітей (за інформацією російської влади, на своїх вебресурсах це зазначили) вони вивезли з території України. Відповідно 744 тисячі дітей – це перша цифра. А друга цифра – та, про яку всі чули і знають: майже 20 тисяч дітей, про яких нам відомо, ми розшукуємо. Ця цифра не означає, що ми знаємо, де ці діти, і маємо з ними контакт. Це означає, що з різних джерел ми маємо ту чи іншу інформацію, яка містить персональні дані дитини. Так ми можемо хоч би підтвердити, що ця дитина є, і можемо її шукати. Ну, звичайно, точно можемо сказати, що мова не про 20 тисяч дітей, а про сотні тисяч дітей, викрадених російською владою.

— 1,6 мільйона – йдеться про живих дітей чи тут ще можуть бути й мертві?

— Страшне питання ставите.

— Проте я мушу уточнити.

— Воно, мабуть, правильне, і це знову ж таки акцент на те, що я щойно сказала: що ці території досі окуповані. І лише після деокупації ми можемо сказати, можемо побачити нові Бучі, нові Ізюми, нові Херсони з дитячими катівнями тільки після деокупації території. Тож ми потенційно розуміємо, що понад півтора мільйона українських дітей перебувають на тих окупованих територіях. Але що достеменно відомо, що відбулося і що прямо зараз відбувається з тими дітьми, ми не можемо сказати. Проте це точно не хороше спокійне мирне життя. Діти постійно, абсолютно постійно є під загрозою депортації і викрадення. Багатьом уже приходять повістки, якщо ми говоримо про хлопчиків, до російської армії. Інших дітей змушують вчитися за російською системою, яка повністю просякнута пропагандою й абсолютно викривлена. Бо ми бачимо після того, як нам вдається порятувати дітей, чуємо від них, що насправді вони були шоковані від інформації, що Україна не вся окупована. Тому що їм говорять, що вся територія вже не українська, і взагалі України немає, і українців як нації ніколи не було і ніколи не буде. Тож те, що переживають діти в окупації, – це страшне. І тут не варто відокремлювати дітей, які були депортовані, від тих дітей, які в окупації, бо ті і ті – під владою Російської Федерації.

— Чи є конкретні механізми повернення дітей з Росії, яка їхня ефективність?

На жаль, тотальна система безпеки дітей у світі провалилася, її просто фізично нема

— Наразі нам варто проговорити про будь-які наявні механізми, чи вони працювали, чи ні. Ми маємо чіткі, зрозумілі міжнародні документи, на які орієнтується вся світова спільнота: Женевська конвенція, міжнародне гуманітарне право і багато інших, які також підписала і визнала Російська Федерація. Проте всі ці механізми мали би спрацювати, якщо б Росія була цивілізованою країно, яка виконує свої зобов’язання. У цьому разі це абсолютно не про РФ, жодних зобов’язань вони не виконують. І відповідно всім стало зрозуміло, що та система, ті механізми, які мали б працювати, у теорії, на практиці просто не спрацювали. Ми використали всі можливі механізми, застосовували всі можливі способи повернення дітей і способи, щоби забезпечити цим дітям по максимуму безпеку під час повномасштабного вторгнення, проте майже нічого не працює.

Саме тому Президент України створив ініціативу Bring Kids Back UA, яка мала б об’єднати світову спільноту, всі країни, аби питання дітей стало в топпріоритетах, тому що мова не лише про українських дітей. Йдеться про те, що якщо це відбувається з українськими дітьми і ніякий механізм не працює, то в якій країні це б не сталося, механізми не спрацюють. Тобто ми говоримо про те, що, на жаль, тотальна система безпеки дітей у світі провалилася, її просто фізично нема.

— Чому так сталося?

— Тому що ніхто не був готовий до того, що те, що в теорії мало би спрацювати, на практиці не працює. Сьогодні ми маємо супермасштабний виклик: викрадення дітей, злочини, які відбуваються, враховуючи, що війна продовжується, і тому ми змушені створювати нові механізми, опрацьовувати їх. Саме тому в рамках президентського плану Bring Kids Back UA працює міжнародна експертна група, яка на найвищому рівні, найкращих фахівців світових, напрацьовує нові механізми. Уже були випущені три «Білі книги» з рекомендаціями. І це стосується не лише українських дітей, але й побудови оцієї глобальної системи безпеки дітей у світі. І, звісно, ми насамперед робимо все, щоб повернути наших дітей, щоб їх урятувати, тому що ми просто не маємо часу. Тут не можна говорити про механізми, що мали б спрацювати через 10, 20 років, які маємо напрацьовувати, ми маємо негайно дітей повертати.

— До повернення наших військовополонених долучаються інші країни: Туреччина, Саудівська Аравія. Чи інші країни беруть участь у поверненні дітей, чи є координація з міжнародними структурами, організаціями, зокрема, щодо дітей-біженців і дітей, які перебувають на території РФ?

Мають бути тотальні санкції, тотальний тиск на всіх можливих рівнях для абсолютної політичної світової ізоляції Росії

— Тут є велика різниця між військовополоненими і українськими дітьми, які були викрадені російською владою або утримувані на окупованій території. Чому? Тому що обмін військовополоненими – це обмін, коли в України є російські військовополонені, а в Росії є українські військовополонені, і тут можна говорити про якийсь обмін, який має відбуватися. Якщо ми говоримо про дітей і навіть про цивільних осіб, то ні про який обмін тут йтися не може.

Коли ми говоримо про дітей, це має бути негайне повернення всіх викрадених дітей. Крапка. Тут не може бути взагалі мови про якісь торги. Нам немає на кого міняти дітей, у нас нема російських дітей, ми їх не викрадаємо, ми їх не утримуємо. Саме тому це принципова позиція. Проте ви абсолютно правильно зазначили, що, звичайно, один із механізмів, який потенційно міг би спрацювати, який нам вдалося напрацювати, – це так зване медіаторство третіх країн. Саме тому були визначені певні країни, які погодилися бути медіаторами. Думаю, ви чули про Катар, про ПАР, про Ватикан, – вони погодилися бути медіаторами. Також певний ряд країн погодилися допомагати під час повернення дітей додому. Ці зобов’язання були зафіксовані на Монреальській конференції в Канаді, і цей список був затверджений.

Якщо ми говоримо про міжнародну співпрацю, варто сказати, що на підтримку четвертого пункту Формули миру Президента Зеленського (а четвертий пункт говорить про повернення всіх військовополонених та депортованих, цивільних і зокрема викрадених дітей) запрацювала Коаліція країн за повернення українських дітей, яку співочолюють Україна і Канада та в яку тепер входить 41 країна. І, звичайно, ми кожного дня працюємо на те, щоб ця Коаліція збільшилася, тому що це про політичний тиск. Сьогодні росіяни ведуть себе абсолютно не інакше, як маніяки, що викрали дитину, утримують її вдома і кажуть: ця дитина тепер буде моя, я так хочу, я їй дам кращу освіту, їй у мене буде ліпше, бо я так вирішив. І хто б навколо не говорив, щоб він повернув дитину, що це недобре, – це не впливає на маніяка. Мають бути тотальні санкції, тотальний тиск на всіх можливих рівнях для абсолютної політичної світової ізоляції Росії. Тільки таку мову сили розуміє РФ. Саме тому нам важливо об’єднувати міжнародну спільноту, щоби все більше і більше країн долучалися до цієї діяльності.

— Але вже минув рік, як Міжнародний кримінальний суд вручив ордер…

— Два роки.

— Так, у в 2023 році, зокрема й ордер на арешт уповноваженої з прав дитини. І результату цього рішення нема. Є тотальна стурбованість наших міжнародних партнерів. Які наявні дієві механізми, чим допомагають наші міжнародні партнери, чи вони просто висловлюють стурбованість?

Прошу партнерів бути більш активними, тому що ми не маємо часу, не можемо чекати – діти потребують підтримки вже

— Якщо говорити саме про Міжнародний кримінальний суд, то чим важливий був цей ордер на арешт? Чи чекали ми, що негайно Марію Львову-Бєлову і недопрезидента Путіна буде арештовано і відправлено в Гаазький суд та в’язницю? Ні, звичайно. Ми добре розуміли, що це не буде так легко. Проте це був чіткий сигнал до того, що вони будуть покарані. Насправді ж мова не тільки про Марію Львову-Бєлову й Путіна, а про величезну кількість людей, до цього причетних, що викрадають дітей, приймають їх нібито в свої родини і так далі. Це все – злочинці. І чому для нас був такий важливий ордер на арешт? Тому що це справді історична подія, яка фіксує факт злочину, що вже відбувся. Попри те, що ордер на арешт був виписаний за воєнний злочин, він підтверджує факт однієї з ознак геноциду: передавання дітей від однієї етнічної групи до іншої. Тобто, по суті, із цим ордером ми отримали підтвердження дуже важливого факту ознаки злочину геноциду. А це, мабуть, – найбільша мета, якої ми маємо досягнути в питаннях притягнення до відповідальності Російської Федерації, тому що вона здійснює саме злочин геноциду.

Якщо говорити про інші країни, то чи отримуємо ми допомогу, підтримку? Так, отримуємо. Чи потребуємо більше? Так, звичайно, потребуємо. Бо ця робота, ця допомога не має зупинятися. Проте я повертаюся до роботи Коаліції. І тепер дуже багато країн підтвердили свої зобов’язання у підтримці в питаннях певних проєктів у реінтеграції повернутих дітей, в питаннях верифікації. Багато різних активностей, бо насправді це дуже значні фінансові ресурси, коли ми говоримо про довготривалу підтримку дитини і родини, яку вдалося повернути. Сам процес повернення, логістики, потребує значного ресурсу. Хоч є дуже багато країн, які досить довго роздумують, щоб підтримати. І тому тут я маю звернутися до наших партнерів і дуже подякувати за всю роботу, яку вони вже зробили, і за підтримку. Однак дуже прошу їх бути більш активними, тому що ми не маємо часу, не можемо чекати, адже діти потребують підтримки вже.

Ми працюємо, щоби доєднати все нові й нові країни. Буквально нещодавно, знову ж таки в рамках президентського плану Bring Kids Back UA, ми маємо інформаційну кампанію «Викрадені голоси» разом з дітьми, які вже пройшли програму реінтеграції, психологічну адаптацію, і ці діти хочуть свідчити. Нещодавно ми з повнолітніми дітьми, що були депортовані та яких вдалося повернути, мали кілька адвокаційних візитів уже в цьому році: у Ботсвані, Литві, Чехії. Діти хочуть розказати свої історії. І це потребує розголосу – історії дитячі, вони не можуть замовкнути. Саме тому нам важлива підтримка партнерів, їх свідомість, відповідальність і швидкість ухвалення рішень.

— Чи поновиться в Україні створення Єдиного реєстру дітей, постраждалих від війни?

— Так, звичайно. Дуже багато кроків зроблено і в питаннях компенсації за ті втрати, яких зазнали діти, і в багатьох інших. Проте я можу сказати як людина, як мама, як фахівець, що працює з родинами, де є діти, що дитина, яка постраждала внаслідок війни, – це дуже загальне поняття, що стосується величезної кількості дітей. Тому що насправді чи можемо сказати, що моя дитина, яка чує сигнали повітряної тривоги, ховається від вибухів, змушена навчатися онлайн, не може бути вільною і необмеженою через повномасштабне вторгнення або, скажімо, через інвалідність, – чи це впливає на її життя? Яка не бачить свого тата, бо тато воює, – чи це впливає на неї? Чи вона є травмованою дитиною від війни? Так, звичайно. Але чи можемо ми порівнювати, наприклад, травму моєї доньки і тієї дитини, яка втратила тата чи маму на війні, або втратила житло від обстрілу, чи втратила своє здоров’я, або була зґвалтована, чи була викрадена? От як бути із цим? Або ми справді маємо визнавати всіх дітей постраждалими внаслідок війни, або потрібно конкретизувати, про кого говоримо, і все робити поетапно. Це досить важке питання.

Я дуже хочу сьогодні, щоб українці й ті люди, які ухвалюють рішення, почули і задумалися про те, що ми не можемо мірятися горем. Дуже часто, знаєте, мене журналісти запитують: Дар’є, а яка найстрашніша історія з вами трапилася за три роки? Або: яку найстрашнішу історію ви чули від дітей? Або: яка історія вас найбільше зачепила? – І в мене немає відповіді на це питання. Тому що я не можу оцінювати горе дітей, сказати: ця історія була найстрашніша, бо там дитині відірвало ногу, а ця історія, де дитину викрали, потім повернули, тепер у неї все добре, мене не зачіпає. Тобто ми не можемо мірятися горем. Так само і тут. Ми маємо потурбуватися тепер про кожну дитину. Можливо, не на часі статус. Проте ми маємо звернути увагу, що сьогодні кожна дитина має отримувати адекватну психологічну підтримку, надолуження освіти і так далі.

— Як вирішується питання психологічної підтримки, чи достатньо у нас дитячих психологів, особливо тих, які працюють з дітьми, що повернулися з території РФ?

Обожнюю організацію «Академія “Турбота”» і їхню програму «Морквинка», яка має чудових психологів

— Мені здається, ніколи не буде достатньо. Не можна сказати, що нам вистачає людей, фахівців, нам нічого не потрібно, навчати нікого не потрібно. Ні, це неправда. Ми працюємо дуже активно в цьому напрямі, щоби розуміти, якої допомоги потребують діти. Слід спочатку оцінювати потреби дитини, розуміти, із чим ми взагалі маємо працювати. Одна справа, коли говоримо про психологів, які працювали з дітьми, що стали жертвами сексуального злочину, і друга – коли з дітьми, які були в окупації, зґвалтовані російськими військовими або викрадені.

Є програма Олени Зеленської, програма ментального здоров’я, Україна набирає масштабів колосальних. Ми говоримо про те, що ментальної підтримки потребує кожен громадянин України, кожна дитина. І тут, мабуть, варто сказати, що ми маємо потурбуватися спочатку про дорослих. Як у літаку: спочатку маску на себе, потім на дитину. Бо дитині можна допомогти, тільки якщо ти свідомий, адекватний, стабільний дорослий. Саме тому я завжди прошу, звертаюсь до всіх батьків: краще піти до психолога зайвий раз, аніж сказати: та ні, все нібито у моєї дитини нормально. У нас бувають часто такі випадки, коли я кажу: скажіть, будь ласка, ви ж пройшли курс із психологом? Вони кажуть: ні, ми відмовились. – Чому? – Ну все ж нормально, він же їсть, сміється, веселий, правда, не спить, енурез з’явився, боїться вибухів, на вулицю виходити, але ж, в принципі, все нормально. – Оце проблема, дорослі часто нівелюють дитячі проблеми.

Отож ми потребуємо кваліфікованих працівників іще, іще, постійно над цим працюємо, проводимо навчання і в освітніх закладах, тому що освітяни найближчі до дітей, і для батьків, даємо безліч рекомендацій. Є багато організацій, які надають дітям допомогу, я точну можу порадити декілька. Обожнюю організацію «Академія “Турбота”» і їхню програму «Морквинка», яка має чудових психологів, що справді підтримують дітей, надають їм весь комплекс підтримки безплатно…

— Ви часто спілкуєтеся з дітьми, які повернулися з депортації. Що вони розказують, як РФ їх вербує, мілітаризує, які методи застосовує?

— Це найважче питання, бо воно дуже об’ємне. Я можу про це вже, на жаль, говорити, мабуть, годинами, безперервно, тому що знаю дуже багато історій дітей.

— Спробуймо коротко.

Нам відомо про не один випадок, коли дітям давали психотропні препарати, лякали психіатричною лікарнею, навіть возили туди

— Діти люблять розповідати деталі, їм важливо, щоб їх почули. Кожна історія дитини – індивідуальна. Проте, якщо сказати комплексно, що відбувається з усіма дітьми, то  росіяни намагаються спочатку стерти супротив дитини. Тобто якщо дитина має дуже стильні проукраїнські позиції, росіянам їх треба зламати, вони таких дітей часто оглядають фізично, просять роздягнутися, забирають їхні особисті речі, щоби показати дитині, що більше твоєї особистості немає, твоя думка нікому не цікава, тебе більше немає. Для того щоб дитині це пережити, вона відокремлюється від своєї особистості. Тому перше, що вони роблять, – їх психологічно ламають. Далі починається масове насаджування проросійських наративів: російська мова, російський гімн, російські патріотичні пісні, зустрічі з усілякими нібито діячами російськими.

У кожному місці, де перебуває багато українських дітей, є обов’язково спеціальний офіцер, «вихователь», що проводить отаку роботу, говорить з дітьми, індивідуальні бесіди має. Далі дітей переміщують, якщо бачать, що вони вже групуються, – викрадачі не хочуть, щоби діти затримувалися в таких своїх групках, осередках, де вони одне одного підтримують, підтримують свій там патріотичний дух. Тож їх роз’єднують, розселяють, розвозять по різних таборах, наприклад, щоб показати дітям, що вони нічого не досягнуть. Тих дітей, які наполягають, що вони повернуться додому (вони знають, звідки вони, хто), ламають, навіть пігулками. Нам відомо про не один випадок, коли дітям давали психотропні препарати, лякали психіатричною лікарнею, навіть возили туди, брали якісь аналізи. Дітей масово залякують. От уявіть: кожного дня вам говорять, що вас нема, родини вашої нема, країни вашої нема і ніколи не було, своєю мовою ви не можете говорити, забудьте, хто ви, і кожного дня вам насаджують нове, – ви через рік зневірюєтеся, вам уже байдуже, тому кажете: давайте я вже хоч куди-небудь поїду, уже тут не можу… Хоча діти, звичайно, мріють повернутися додому.

— А як викрадають дітей?

Росіяни не тільки викрадають фізично дітей, але й стирають їхню генетичну приналежність

— Мають різні сценарії викрадення. Інколи спочатку вбивають батьків, потім вивозять дітей, деколи забирають дитину прямо з біологічної родини. І це тепер дуже часто відбувається на окупованих територіях: коли батьки не погоджуються співпрацювати з тимчасовою окупаційною владою, у них забирають дітей, кажуть: все, ви більше їх не побачите. Наймасовіші сценарії – це викрадення дітей, відправлення у т. зв. табори відпочинку, з яких, звичайно, діти не повертаються.

Росіяни не тільки викрадають фізично дітей, але, як ми вже говорили, стирають їхню генетичну приналежність. У цьому вони, звичайно, аси, кожного дня відкривають на окупованій території все більше і більше нових мілітаризаційних класів і т.д. Тобто це філіали, куди вони змушують ходити дітей, де обробляють їх ментально, готують стати майбутніми військовими в лавах армії країни-агресорки. Це відбувається весь час, у нас є багато історій, коли дітей, яких нам вдалося повернути, возили нібито на відпочинок у такі «оздоровчі» табори, там до них приїжджали російські військові й змушували одягати російську військову форму, проводили «патріотичні мілітаризаційні ігри». Тобто росіяни не приховують, що вони готують з наших дітей яничарів.

— А чи є у вас інформація про те, чи відкриті кримінальні справи на організаторів т.зв. таборів на окупованих територіях, де дітей ідеологічно ламають?

Понад 50 осіб перебувають у санкційних списках через діяльність, пов’язану з викраденням, депортацією, примусовим переміщенням наших дітей

— Я, звичайно, не органи слідства, тож не можу розповідати деталей. Проте скажу, що в нас відкрито такі справи, і в нас є десятки, точно не 10, а значно більше (якщо я не помиляюся, за останньою статистикою бачила) – понад 50 осіб, які перебувають у санкційних списках саме через діяльність, пов’язану з викраденням, депортацією, примусовим переміщенням наших дітей. Тож так, це є, це рухається, і, звичайно, ми фіксуємо абсолютно всю інформацію, яка стає відома. Росіяни насправді дуже багато такого публікують, з персональними даними, вони визнають офіційно, що це роблять, вони самі свідчать проти себе, і в цьому випадку це чудово.

— А чи ви коли-небудь спілкувалися з російською уповноваженою?

— Ні, ніколи, із жодним представником російської влади я ніколи не мала спілкувань. Проте Марія Львова-Бєлова, мабуть, рік тому, після мого виступу на Генасамблеї ООН, заявила і влаштувала цілу інформаційну кампанію про те, що вона неодноразово мені намагалася подзвонити й писала, а я жодного разу не відповіла, і насправді ось ця Герасимчук не хоче, їй нецікаві українські діти, і все це просто реклама, от, і ці діти нікому не потрібні, вона просто хайпує. Це, звичайно ж, брехня, як і все, що говорять росіяни. Ніяких звернень, ніяких листів не було.

— Є ще одна проблема, гостра в суспільстві, – суїцидальні настрої підлітків під час війни. Чи якісь заходи вживаються, чи є статистика? Як цьому протистояти?

— Тепер дуже складно збирати статистику, адже ми розуміємо, що дуже багато дітей перебувають не на території України, виїхали звідси, і там, де вони живуть, ми не можемо фіксувати статистику. Чи збільшилася кількість суїцидальних випадків, чи зменшилася, ми не можемо точно сказати. Проте я справді  сильно занепокоєна цією темою, це дуже страшно. Мені здається, що є для цього багато причин: і пов’язаних з повномасштабним вторгненням, і не пов’язаних, ми маємо сильно заклопотаних батьків, які перебувають у дуже стресовому стані, які інколи не готові так бути в ресурсі, як я вже сьогодні казала, і розмовляти зі своєю дитиною, проговорювати. У нас є тепер багато хороших фільмів, які можуть спонукати до розмови батьків з дітьми. Я завжди пропоную батькам бути чесними, справжніми, говорити з зі своїми дітьми, не купувати їхню увагу просто подарунками. Тут швидше не про кількість, а про якість, тому що є люди, які майже весь час перебувають зі своїми дітьми, але цей спільно проведений час не можна назвати якісним. І є, наприклад, пів години, година, півтори, проведені разом на день, але це якісний час з якісними розмовами з дітьми. Мені це дуже важливо, і я працюю в цьому напрямі, я дуже хочу, щоби діти мали єдину точку входу, щоби вони (якщо відчувають, що їм недобре, емоційно не можуть справитися самотужки) знали, куди зателефонувати, знали, що вони  потрібні.

Я б хотіла сьогодні згадати про суїцид, який стався не в Україні. Його вчинив Олександр Якущенко – хлопець, якого депортували до РФ, у Краснодарський край. Він скоїв суїцид там, тому що не зміг повернутися додому. Олександр записав аудіоповідомлення (друзям відправив його перед тим, як скоїв суїцид), де сказав, що якби його не привезли до Краснодарського краю, якби він залишився вдома, то цього всього не було би. От він не знайшов точки входу, щоб отримати допомогу, щоб повернутися додому. Тому для мене дуже важливо, щоби ця точка входу для кожної дитини була тут, в Україні, щоб діти знали, що є люди, які можуть їх підтримати, вони не повинні боятися.

Тепер підлітки не до кінця довіряють батькам. Нещодавно в моєї доньки вкрали в метрополітені мобільний телефон – вона розчарована, згорьована сиділа на платформі станції метро і плакала. Жоден дорослий до неї не підійшов. Ішла компанія підлітків, таких за віком, як вона, запитали в неї, що сталося, допомогли їй, дали серветок, дали телефон, щоб вона подзвонила мамі. Але найважливіше, що її дуже здивувало, – вони сказали їй: «Хочеш, ми тебе проведемо додому і побудемо з тобою, якщо ти боїшся мами?». – Вона запитала: «Що ви маєте на увазі?». – Вони кажуть: «Ти боїшся, що вона буде тебе сварити, покарає тебе, бити буде?». Тобто такі думки наших підлітків, і це дуже здивувало мою доньку. Це про те, що справді, можливо, дорослі не до кінця відповідально ставляться до дітей, і це дуже страшно.

— А куди ви рекомендуєте підліткам телефонувати в критичних ситуаціях?

— У нас є гаряча лінія «Ла Стради», різні організації, які підтримують ментальне здоров’я, є можливість онлайн зв’язатися негайно, отримати цю підтримку. Головне – щоби дорослі приділяли цьому час. Нема незначних дитячих проблем. Дорослі думають, що дитячі проблеми не значні, і кажуть: мені б твої проблеми. Ми ж часто це чуємо, а інколи самі навіть говоримо. Але це не так, дитячі проблеми – дуже важливі, маємо пам’ятати, що будь-яка проблема, що здається нам абсолютно неважливою, насправді дитині може зруйнувати все її бачення, розуміння світу.

— Нині в Україні триває комунікаційна кампанія «Діти як діти», яку ви очолюєте. Розкажіть, будь ласка, докладніше про неї та наскільки гострим є в суспільстві питання сприйняття дітей з інвалідністю. Чи є в цьому проблема і як її розв’язуєте за допомогою цієї кампанії?

— Почнемо з того, що ця інформаційна кампанія суперважлива як мінімум для того, щоби пояснити всім, що діти з інвалідністю – це найперше діти, а інвалідність – це не стигма, а лише одна з характеристик дитини. Ми маємо бачити передусім дитину, а потім будь-які її характеристики. Тож так, ця інформаційна кампанія – про дітей з інвалідністю, про те, що ці діти – точно так само, як і всі інші, заслуговують на повагу, вони повинні мати необмежений вибір майбутньої професії, вони можуть мати свої ком’юніті, інші ком’юніті, можуть навчатися, можуть робити будь-що. Їм має бути відведена нормальна, гідна позиція, як у кожної дитини, без усіляких винятків.

Ця інформаційна кампанія має багато активностей, вона для мене була дуже важливою завжди, я багато років працювала на те, щоб адвокатувати гідне ставлення до осіб з інвалідністю, щоб їх не відокремлювали, не сегрегували в якусь незрозумілу країну. І часто люди насправді щось бажають зробити для людей з інвалідністю, але не питають їхньої думки, чого вони хочуть. Тому ця інформаційна кампанія була спрямована на те, щоби голос дітей почули.

Нам вдалося провести перший набір школи інклюзивного тіктоку, – це проєкт «Хіт», де ми відібрали 20 учасників: підлітків з інвалідністю з різних регіонів Україні. Вони пройшли навчання, як вести особистий блог у тіктоці й розповідати про своє життя. Ми хотіли, щоб цього контенту стало більше, щоб люди розуміли, що блогером може бути не тільки якась зірка, а й кожна дитина, бо вона цікава сама собою, особистість дитини. Ми багато зробили різних активностей, сподіваюся, продовжуватимемо й інформаційну кампанію в спеціальних проєктах, де ми випускаємо статті, розповідаємо історії дітей, даємо поради від фахівців для батьків та ін. Я хочу, щоби всі люди зрозуміли: немає якихось не таких дітей, є просто діти як діти, і крапка.

— Чи залучаєте ви до своєї діяльності дітей як консультантів, можливо, у вас є діти-радники, тому що важливо чути їхню думку?

Передусім я голос дітей, тому хочу, щоб через мене звучала думка дітей, я завжди готова їх почути

— У мене немає офіційних радників, але я весь час спілкуюся з дітьми, дуже багато проводжу часу з ними. Звісно, я радник –уповноважена Президента України. Але передусім я голос дітей, тому хочу, щоб через мене звучала думка дітей, я завжди готова їх почути, завжди намагаюся зрозуміти, що вони хотіли сказати, як хотіли це донести. Тому я готова бути голосом дітей і завжди відкрита, якщо до мене звертаються діти, просять про допомогу чи хочуть щось озвучити, важливе для них.

— Чи достатня в Україні законодавча база для захисту прав дітей, чи плануєте щось змінювати, можливо, є якісь гарні приклади в європейських країнах?

— Знаєте, я думаю, нам завжди є в чому вдосконалюватися, не можна сказати, що у нас все є, більше нічого не треба, я не законотворець, законів не пишу, проте не в цьому справа. Я вважаю, що насправді бази для захисту прав дитини, законодавчої, у нас абсолютно достатньо, на всіх рівнях. Звичайно, можна до ідеалу копатися, займатися законотворчою роботою, при цьому нічого не реалізовувати в житті. Я вважаю, що потрібно працювати кожного дня, робити максимум, якщо ми щось потребуємо негайно, тоді будемо дописувати, змінювати і т.д. Проте я більш ніж упевнена, що законодавча база у нас абсолютно в нормі. Звичайно, чогось, можливо, потребуємо, проте це не критично, важливо більше працювати – не словом, а діями.

— Поділитеся, на завершення розмови, своїми найближчими планами?

— Вижити. Я хочу жити, я хочу бачити щасливе майбутнє нашої країни, хочу бачити повернення всіх українських дітей, хочу бачити дітей у школах, на майданчиках, на вулиці, які сміються, бавляться, не бояться висловлювати власну думку, які знають чітко, що вони живуть у вільній рідній Україні.

— Дякую за конструктивну та цікаву розмову. Бажаю, щоб ваші мрії стали реальністю, і успіхів у всіх ваших починаннях і проєктах.

— Дякую.

Христя Равлюк

Фото: Павло Багмут

Повну відеоверсію інтерв’ю дивіться на Ukrinform