Спільним завданням України та її союзників буде розроблення та імплементація системної політики економічного невизнання окупованих територій
Мистецтво укладати угоди – улюблена справа президента США. Як пояснив Джордж Росс у відомій книзі: «Завдяки Трампу я засвоїв один важливий урок: у переговорах не завжди все очевидно і просто. Інколи люди кажуть одне, а на меті мають зовсім інше. Насправді сама ця думка – ви домовляєтеся про щось, що використовується для інших цілей, – є однією з базових ідей переговорів у стилі Трампа».  

Головна хитрість таких переговорів – завчасно не озвучити, якими є твої справжні наміри і яку ціну ти готовий заплатити за досягнення своєї мети. І Росія, здається, уже зробила легковажну помилку. Бо всі розмови про територіальні реалії, демілітаризацію, зміну влади – лише частина геополітичних торгів. Єдине, що насправді хвилює Москву, – визнання результатів російських злочинів чимось законним і довговічним. Але правда у тому, що це неможливо.  

Якщо абстрагуватися від політичних заяв, які часто просто провокують іншу сторону на розкриття своїх інтересів, значення мають рамки, окреслені нормами універсального міжнародного права. Важливо ставити правильні запитання. Чи є в України або колективного Заходу політична воля, щоб визнати території, загарбані завдяки збройній агресії, – це неправильне запитання. Чи є політична готовність відповідати за протиправне визнання територій, загарбаних завдяки збройній агресії, – це правильне запитання.  

Сучасне міжнародне право більше не розглядає акти визнання чи невизнання як такі, що повністю залежать від волі держави. Свавільне визнання чи невизнання може мати ряд негативних наслідків, зокрема порушення територіальної цілісності чи суверенітету певної держави, а також прав осіб (як індивідуальних, так і колективних), що проживають на цій території. Визнання, якщо воно не ґрунтується на міжнародному праві та має місце за ініціативи держави, може являти собою міжнародне протиправне діяння, яке спричиняє відповідальність. Обов’язок не визнавати ситуацію, що виникла внаслідок збройної агресії, накладається на держави і згідно зі Статтями про відповідальність держав, і згідно з рядом двосторонніх договорів, і згідно з певними резолюціями Ради Безпеки ООН. У таких ситуаціях переважно має місце порушення імперативних норм міжнародного права. Характерною особливістю актів визнання чи невизнання як міжнародних протиправних діянь є той факт, що у недопущенні такого акту і його правових наслідків зацікавлене все міжнародне співтовариство. 

Якщо сформулювати ці правові принципи простими словами: кожен, хто визнає окуповані території російськими, сам перетвориться на порушника. Чи готові США стати співучасниками протиправних діянь? Навряд. Чи піде Європа на подібне визнання? Ніколи. Отже, Росія вже програла. Бо, зберігши тимчасовий контроль над частиною українських територій, вона одночасно перетвориться на країну, нові кордони якої не матимуть універсального визнання. Парадоксально, але цим Російська Федерація сама ж розмиватиме й послаблюватиме власну державність.  

Конгресмен-республіканець Браян Фіцпатрік разом із двопартійною коаліцією вже представив резолюцію, яка підтверджує політику США щодо невизнання незаконної окупації Росією українських територій, включно з Кримом, Донецькою, Луганською, Запорізькою і Херсонською областями. Документ підкреслює непорушність суверенітету України та відкидає будь-які спроби Росії легітимізувати агресію, наголошуючи на підтримці міжнародного права та демократії. 

Історія демонструє, що така політика – класичний підхід США. Відома доктрина Держсекретаря Стімсона наголошувала, що насильницьке набуття територій або анексія не можуть бути визнані. На цю ж доктрину посилався Самнер Веллес, проголошуючи невизнання окупації країн Балтії. Аналогічний підхід попередня адміністрація Трампа офіційно затвердила у Кримській декларації. Документ сформував довгострокову політику щодо відмови визнання претензій на територію, захоплену силою всупереч міжнародному праву. Тому немає причин вважати, що США відмовляться від принципу «ex injuria jus non oritur» – незаконні дії не породжують право.  

На практиці це також означає, що спільним завданням України та її союзників буде розроблення та імплементація системної політики економічного невизнання окупованих територій. Довгострокові санкції будуть не лише інструментом стримування, але й сигналом для міжнародного бізнесу щодо неможливості співпраці з окупованими територіями та легітимізації анексії. Усе це збільшить ціну, яку Росії доведеться щоденно платити за свої протиправні дії.  

Які б компроміси не були зафіксовані на потенційних мирних переговорах, Росія ніколи не досягне головної мети: визнання свого права свавільно перемальовувати кордони держав на карті світу. Усі протиправні територіальні надбання – тимчасові. Замки імперських амбіцій, побудовані з піску воєнних злочинів, будуть змиті хвилями наступних десятиліть. Не тому що справедливість перемагає. А тому що час – холоднокровний арбітр, який не укладає ні з ким угод.

Ілона Хмельова, докторка філософії (PhD) за спеціальністю «Міжнародне право», секретар Ради економічної безпеки України (РЕБ)

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства