У XXI столітті церква спрямовується не тільки на індивідуальні людські душі, але й активно виборює публічний простір. Без перебільшення мільярди людей пильно стежили нещодавно за обранням нового Римського Понтифіка, а в Україні внутрішньоцерковні відносини стають предметом найпалкіших громадських дискусій.

17 травня ДЕСС оголосила про початок дослідження щодо наявності або відсутності ознак афіліації Київської митрополії УПЦ із забороненою в Україні Російською православною церквою, яка є безпосередньою учасницею війни проти України. З питанням про те, що це означає, ми розпочали інтерв’ю з головою Державної служби України з етнополітики та свободи совісті (ДЕСС) Віктором Єленським.

— Пане Вікторе, що це за дослідження, як його проводитимуть і які наслідки матиме?

— Дослідження передбачене Законом «Про захист конституційного ладу у сфері діяльності релігійних організацій». Таке рішення ухвалюється лише за наявності переконливих аргументів щодо можливої пов’язаності тієї чи іншої релігійної структури із забороненою в Україні РПЦ. У цьому випадку до мене як до голови Державної служби України з етнополітики та свободи совісті звернувся зі службовою запискою начальник відділу з питань релігій ДЕСС, який запропонував розпочати дослідження стосовно Київської митрополії УПЦ. Аргументи, наведені у службовій записці, були цілком обґрунтованими, і дослідження розпочалося.

Київська митрополія представляє Українську православну церкву, яка є об’єднанням тисяч юридичних осіб: єпархіальних управлінь, монастирів, навчальних закладів, парафій.

Під час дослідження вивчатимуться документи, які зможуть пролити світло на наявність або відсутність ознак афіліації Київської митрополії УПЦ з РПЦ. У законі чітко вказані ознаки афіліації, і якщо з’ясується, що Київська митрополія відповідає одній чи кільком із цих ознак, то до неї буде спрямовано припис. У приписі буде вказано на необхідність усунути виявлені порушення. Якщо це буде зроблено, то Київська митрополія і надалі діятиме безперешкодно. Якщо ні, то ДЕСС отримає право звернутися до суду з позовом про припинення діяльності цієї релігійної організації. Відповідні зміни до Кодексу України про адміністративні правопорушення, які дозволяють ДЕСС це зробити, якраз набули чинності наприкінці травня – через дев’ять місяців після ухвалення Верховною Радою Закону «Про захист конституційного ладу у сфері діяльності релігійних організацій».

— А якщо суд ухвалить рішення не на користь позивача, тобто ДЕСС?

— Слава Богу, ми живемо не в Північній Кореї, і Закон «Про захист конституційного ладу у сфері діяльності релігійних організацій» передбачає демократичну процедуру, де остаточне рішення ухвалюється у змагальному судовому процесі. Це, до речі, відповідь на питання щодо демократичності або недемократичності цього закону, про його відповідність або невідповідність нормам у сфері свободи совісті. Гадаю, ви не ставите під сумнів легітимну мету цього закону – унеможливлення впливу на внутрішньоукраїнські процеси з боку корпорації, яка відкрито проголосила своєю метою знищення державності, культури, ідентичності.

УПЦ САМОСТІЙНО ВИРІШУВАТИМЕ СВОЮ ПОДАЛЬШУ ДОЛЮ

— Якщо УПЦ відмовиться підпорядковуватися Московській патріархії, яким ви бачите її подальше функціонування?

На Страшному суді в російських ієрархів питатимуть не про виконання рішень московських синодів, а про українських дітей, яких убили з їхнього благословення

— Звісно, питання еклезіального устрою тієї чи іншої церкви не є справою держави. Водночас у церковній історії є багато прикладів, коли церкви «розлучалися» з набагато менш серйозних підстав, ніж ті, що нині дає Російська церква. Та сама церква Московського царства перебувала 141 рік у розриві з церквою-матір’ю – і, як нас запевняють, нічого злого не сталося, люди в ній спасалися. Та сама УПЦ з легкістю розірвала євхаристійне спілкування з Вселенським патріархатом, Олександрійською, Кіпрською та Еладською церквами. Остаточне рішення про благодатність чи безблагодатність, спасенність чи неспасенність належить не патріарху Кирилу і ніякому іншому патріарху, а самому Богові. І, думаю, на Страшному суді в російських ієрархів питатимуть не про виконання рішень московських синодів, а про українських дітей, яких убили з їхнього благословення (унаслідок повномасштабної збройної агресії Російської Федерації загинули 630 дітей).

Мені здається, що ця церква сама буде вирішувати, з ким їй спілкуватися, з ким – ні, як будувати свої внутрішні й зовнішні відносини. Зазначу лише, що в УПЦ є серйозні проблеми у відносинах з українським суспільством. І це визнають навіть її священнослужителі.

— А чи багато релігійних громад полишає Московський патріархат?

Із часу дарування Томосу про автокефалію Православній церкві України до неї з УПЦ перейшло понад 1900 громад

— Із часу дарування Томосу про автокефалію Православній церкві України до неї з УПЦ перейшло понад 1900 громад. Це більше, ніж мають разом кілька помісних православних церков. Цей процес не є лавиноподібним, але він триває.

СИТУАЦІЯ З РПЦ ВИМАГАЄ ВІД УКРАЇНИ НАДЗВИЧАЙНИХ БЕЗПЕКОВИХ КРОКІВ

— Чи є приписи закону такими, що мають на меті знищення УПЦ, як про це заявляють його критики?

— Ні. У законі дуже чітко сказано, що він не застосовуватиметься, якщо УПЦ вийде зі складу РПЦ. Закон, як ми бачимо, передбачає демократичну процедуру, де вирішальне слово належить суду. І, нарешті, закон не накладає тягаря на совість віруючих, адже підпорядкування Московському патріархату не є частиною православного віровчення. Попри нісенітниці, які безкінечно поширюються у соціальних мережах і, в певного ґатунку, медіа, Українська держава не вимагає від УПЦ нічого іншого, як лише вийти зі складу російської церкви, яка, навіть за стриманим визначенням резолюції ПАРЄ, є ідеологічним продовженням злочинного режиму Путіна і співучасницею його злочинів.

Ніколи раніше в Україні не було заборонених церков. Ситуація з РПЦ – екстраординарна. Така, яка вимагає від Української держави надзвичайних безпекових кроків, до яких вона раніше не вдавалася. Так буває в історії. Скажімо, у Сполучених Штатах в часи боротьби за незалежність, коли в колоніях ухвалювали закони, що забороняли молитися за короля Англії і зрештою примусили церкву Англії називатися у США Єпископальною церквою.

Критики закону стверджують, що він запроваджує колективне покарання, а також що міркування національної безпеки не можуть бути підставою для звуження релігійної свободи. Про яке колективне покарання йдеться, якщо суд розглядає кожну юридичну особу окремо? Київська митрополія – це юридична особа, і вона розглядається окремо. На це, до речі, звертають увагу добросовісні оглядачі та релігійні діячі, зокрема Рада церков Данії.

Міжнародні норми справді вказують, що міркування національної безпеки не можуть бути підставою для звуження релігійної свободи (хоча, наприклад, міркування громадської безпеки можуть бути такою підставою). У законі згадується питання національної безпеки, і це було предметом дискусії під час обговорення проєкту закону між першим і другим читанням. Але хотів би звернути увагу на такі обставини. По-перше, згадка про національну безпеку не стосується тих реальних викликів, які становить для України інструменталізація релігії країною-агресором. По-друге, якщо подивитися на контекст, у якому сформувалося заперечення щодо посилання на національну безпеку як підставу для звуження релігійної свободи, побачимо, що йдеться саме про зловживання поняттям «національна безпека» для придушення релігійної свободи. Скажімо, коли існування певної віросповідної спільноти чи релігійна діяльність її членів оголошується неприйнятною, бо нібито підважує релігійну монополію в тій чи іншій країні (зазвичай авторитарній) і кидає виклик тамтешньому режиму. І, по-третє, мені важко погодитися з тим, що унеможливлення діяльності структур РПЦ, які, по суті, є частиною російського державного апарату, можна вважати звуженням релігійної свободи.

РОСІЯНИ ВБИЛИ ПОНАД 60 УКРАЇНСЬКИХ СВЯЩЕННИКІВ, ПАСТОРІВ

— Закон 3894-IX отримав багато критики, зокрема і від деяких міжнародних партнерів ще на етапі ухвалення. Тепер розпочинається його реалізація. Чи готові ви до подальшої критики і знову комунікувати цей закон?

— Ми багато роз’яснювали зміст і спрямованість цього закону; говорили про це в Комісії з питань релігійної свободи США, у відповідному підрозділі Державного департаменту США, у Гельсінській комісії, Європейській комісії, а також у впливових медіа, зокрема Wall Street Journal та Le Figaro.

Ми навіть докладно обговорювали цей закон із Робертом Амстердамом – адвокатом, якого найняв біглий олігарх для дискредитації України загалом і її політики у сфері свободи совісті зокрема. Ми говорили з ним тут, у ДЕСС, понад дві години. І під час цієї щирої бесіди він не знайшов контраргументів проти моїх доводів. Я вказав йому на десятки перекручень, яких він припустився у своїх виступах, інтерв’ю та публікаціях. Але пан Амстердам перебуває на роботі – він отримує гроші за те, що паплюжить нашу країну, розповідає про переслідування християн, спотворює дійсність. Він розповідає байки про знищення церкви в той час, коли навіть під час війни Україна лишається оплотом релігійної свободи, де знаходять прихисток від переслідувань віруючі з Білорусі, Росії, країн Центральної Азії.

Водночас пан Амстердам відмовляється помічати розгром релігійної свободи в Росії та її жорстоке придушення на тимчасово окупованих територіях. По-перше, йому за це не платять, а по-друге – це елемент цілеспрямованої політики: приховати за розмовами про переслідування в Україні те, що насправді відбувається в Росії і на окупованих територіях.

Вони вбили понад 60 наших священників, пасторів. Причому багатьох – навмисно, знаючи, що це саме священники. Ми точно знаємо про священника Козачину, якого вбили в березні 2022-го на блокпосту, він був одягнений у літургійний одяг. Ми знаємо про священника Дударенка, якого вбили на Київщині. У селі Каланчаку на Херсонщині росіяни вбили греко-католицького священника Степана Подольчака – викрали його й замордували. Я вже не кажу про те, що вони чинили у Слов’янську у 2014 році, – просто під час богослужіння на Трійцю викрали вірян із п’ятидесятницької церкви. Їх знайшли убитими, коли українська армія звільнила місто.

Росія не дає життя нікому, окрім своєї церкви. Наведу один приклад: у Мелітополі Запорізької області є баптистська церква, заснована в 1910 році. У 1936 році її закрили більшовики, а пресвітера розстріляли як «німецького шпигуна». Коли в 2022 році прийшли росіяни, церкву знову закрили. Проте пастору Михайлові Бріцину вдалося втекти. Але вони його хотіли схопити вже як «американського шпигуна».

Росіяни повністю заборонили Свідків Єгови. Нині представники цієї організації можуть отримати до 8 років ув’язнення. Росіяни з особливою жорстокістю переслідують мусульман – кримських татар. Понад 100 людей перебувають у в’язниці. Їх позбавляють свободи на п’ять, десять, п’ятнадцять, а то й на дев’ятнадцять з половиною років. Такого не було навіть за радянських часів. У місцях ув’язнення їх намагаються нагодувати свининою, не дають можливості зробити навіть мінімальне омовіння перед намазом, забирають Коран. Тобто вони відкрито збиткуються над їхніми релігійними почуттями.

Євангельські протестанти, греко-католики, представники ПЦУ – це все мішені для росіян. У червні минулого року за обміном звільнили двох греко-католицьких священників: отців Богдана Гелету й Івана Левицького. Коли їх зустрічали, мене попросили накинути прапор одному з них на плечі – там були самі кістки.

Понад те, священники УПЦ (МП), які не хочуть безпосередньо підпорядковуватись Москві, також піддаються переслідуванням. Наприклад, священника Максимова із Запорізької області засудили на 14 років за нібито шпигунство на користь України. За своєю природою РФ є, можливо, одним із найжорстокіших ворогів релігійної свободи.

РПЦ РУХАЄТЬСЯ ДО СВОЄЇ ТРАГЕДІЇ

— Коли йдеться про УПЦ, не можу не запитати про Вадима Новинського. Ви слухали нещодавно його інтерв’ю Такерові Карлсону?

— Так, слухав. Утім, це важко назвати інтерв’ю. Пан Карлсон просто дав змогу Новинському висловитися й відповісти на ті питання, які, судячи з усього, він сам і сформулював. Релігійній ситуації в Україні присвячено десь третину «інтерв’ю» – і це звичайний набір звинувачень на адресу української релігійної політики. Інші дві третини – звинувачення на адресу України загалом. І там є все: «Україна винна у війні», «Україна сама на себе напала» – уся ця лінійка російської пропаганди.

До речі, побіжно зауважу: усе це говорить священнослужитель – архидиякон Української православної церкви. Хотілося б почути реакцію на це інтерв’ю від її священноначалля.

— А куди, до речі, рухається вся Російська православна церква в РФ?

РПЦ йде до катастрофи, і Всесвітня рада Церков, яка досі тримає її у своєму складі, серйозно ризикує власним майбутнім

— Те, що відбувається з РПЦ, на мою думку, – її трагедія. Уявіть собі: країна веде імперіалістичну, загарбницьку війну. І церква цієї країни могла б сказати: «Добре, у нас бракує сил піднести свій голос проти абсолютного зла, яке виходить від нашої влади. Водночас ми не можемо залишити без духовної опіки тих, кого ця влада відправляє вбивати українців».

Але ж вони хочуть бути найкращими учнями у школі абсолютного зла. Вони ж не просто обіцяють прощення гріхів тим, кого вб’ють на цій війні, – вони проголошують своєю метою знищення українців. Священник на каналі «Царьград» звертається до військових: «Не бійтеся, що ваша ракета влучить у людей. Там просто немає людей. Там є неонацисти». Це дистильоване розлюднення. Це – парафраз геббельсівського «Я звільняю вас від вашої совісті». Ось чим сьогодні є РПЦ.

Зверніть увагу: патріарх Кирил склав молитву за перемогу російської зброї у цій війні. А тих, хто замість перемоги молиться за мир, у кращому разі викидають із церкви. Багато священників бояться, що на них донесуть їхні ж парафіяни. Бо це – не просто війна Путіна, це війна росіян. Хтось із них воює за іпотеку, хтось – за імперську велич, але вбиває не особисто Путін, вбивають саме ці так звані прості росіяни.

РПЦ йде до катастрофи. І Всесвітня рада Церков, яка досі тримає її у своєму складі, серйозно ризикує власним майбутнім.

КАТОЛИЦИЗМ ВТРАЧАЄ ЄВРОПЕЙСЬКЕ ОБЛИЧЧЯ

— Пане Вікторе, пропоную «подивитися» на події на Заході. 18 травня відбулася інтронізація Папи Римського Лева XIV. Це вже четвертий Папа поспіль, який не є вихідцем з Італії. Про що це може свідчити?

— Це свідчить про те, що католицизм втрачає своє європейське обличчя. Хоча обрання кардинала Ратцингера Папою стало «європейським поверненням». Він обрав ім’я Бенедикт – на честь Бенедикта Нурсійського, покровителя Європи. Доля Європи, яка на його очах перестала бути бастіоном християнства, була його внутрішнім болем.

— Чому саме Роберт Превост став консенсусною фігурою серед кардиналів, і чому з дев’яти найбільш імовірних кандидатів на папство не обрали жодного?

— Іноді складається враження, що Папу Лева XIV обирав штучний інтелект, який шукав такого Понтифіка, який міг би бути «всім для всіх». Превост – людина Заходу, добре розуміє цінність прав людини та гідності. Водночас він достатньо консервативний. Це патріарх Заходу, але значну частину життя провів у Перу, тобто в тій частині планети, де Католицька церква зростає найбільш динамічно.

До того ж він – августинець, що говорить про глибоку освіту. Він недавно у Ватикані тому не став закоренілим куріалом, а з іншого – через нього проходили єпископські призначення. Гадаю, на це все зважали, коли його обирали.

Превост узяв ім’я Лев XIV, що однозначно відсилає до Лева XIII – Папи, який опікувався соціальними питаннями, справедливим миром, – це, до речі, і про справедливу війну – питання, яке Папа Франциск хотів притлумити.

— Лев XIV запропонував Ватикан як місце для мирних перемовин. Що це означає для християнського світу?

Участь Ватикану в мирних ініціативах викликає ширші роздуми про роль церкви у глобальних процесах

— Це говорить про прагнення Папи Лева до миру, але навряд чи його посередництво буде прийнято країною-агресором. Україна вдячна всім посередникам, але розраховувати на те, що росіяни розчуляться і щось зроблять для нас… Треба розуміти, що посередник – це лише посередник. Люди, залучені до процесів обмінів, свідчать: жодному посередникові, незалежно від репутації, росіяни нікого не віддали. Жодна українська людина, жоден бранець і жодна дитина не були повернуті в Україну просто так. Уся ця робота – виснажлива праця наших фахівців, яким партнери або нейтральні актори надають платформи.

Зрозуміло, що участь Ватикану в мирних ініціативах викликає ширші роздуми про роль церкви у глобальних процесах.

ПРАВОСЛАВ’Я СТРАЖДАЄ ВІД НЕДОСТАТНЬОГО БОГОСЛОВСЬКОГО ОСМИСЛЕННЯ СУЧАСНОСТІ

— Якими є головні проблеми сучасного православ’я?

— Думаю, що православ’я страждає від недостатнього богословського осмислення сучасності, від браку відповідальності перед творінням і від втрати справжньої єдності. Вселенський патріарх наполягає на тому, що має особливу місію служіння, що він є, висловлюючись світською мовою, «центром зборки». Московський патріархат і деякі інші православні церкви підважують цю місію і так знесилюють православ’я, намагаються замкнути його по «національних квартирах».

Православна церква наполягає на тому, що її сутність найбільше виявляється у соборності. Навіть є канон, згідно з яким той, кого кликали на собор, але він не прибув, – підлягає анафемі. Однак це не зупинило Російську церкву та ще три помісні православні церкви від того, щоб не прибути на собор 2016 року на Криті, що задумувався як всеправославний. Богословських підстав для цього не було, і це ще більше висвітлило проблеми, з якими стикається сучасне православ’я.

Проблеми внутрішньої єдності в православ’ї та виклики, з якими стикається церква в сучасному світі, так чи інакше перегукуються із ширшим питанням взаємодії релігії та держави. Особливо це важливо для України, яка перебуває на шляху європейської інтеграції.

— Тож постає питання: які проблеми необхідно розв’язати Україні у сфері державно-церковних відносин у цьому контексті? 

— В Європі нема «золотого стандарту» у сфері державно-церковних відносин. У деяких країнах є державні церкви, церкви, які очолюють монархи. В інших – так звана коопераційна модель державно-церковних відносин, ще в інших – повне відокремлення церкви від держави.

Українська ситуація для Європи в багатьох аспектах унікальна. У нас є справжній релігійний плюралізм, а релігійні меншини почуваються цілком комфортно. Звісно, державно-церковні відносини потребують постійної гармонізації. Наявні й серйозні виклики.

Наразі, мабуть, найскладнішим є питання надання особі, яка з релігійних переконань не може брати в руки зброю, альтернативи – заміни військової служби на невійськову. Як це зробити під час такої жорстокої війни, як запобігти зловживанням цією можлАивістю з боку несумлінних осіб – це надзвичайно серйозне питання, що потребує свого вирішення. Утім, думаю, ми із цим справимося.

Світлана Ткачук

Фото: Юлія Овсяннікова