Але це не скасовує пошуку прагматичної відповіді на запитання: чого очікувати Україні в найближчі місяці?

Здається, заяви Дональда Трампа щодо російсько-української війни вже можна включати до списку сезонних явищ – як весняну погодну нестабільність чи осінню меланхолію. Знову чуємо від президента США то про «перемоги» Путіна, то про його ж міфічну «готовність до переговорів» (під акомпанемент щоденних вибухів в українських містах) і, звісно, про відсутність потреби в нових санкціях проти РФ, бо ж «існує шанс» на прогрес. Російські офіційні особи, мов за командою, підігрують цьому театру абсурду, бубонячи про «відсутність термінів» для меморандумів та необхідність Україні обрати «правильне» керівництво для підписання капітуляції, вибачте, «меморандуму». Ображатися? Марно. Дивуватися? Вже ні. Не перейматися – так. Але запитання «А що далі?» залишається актуальним.

Розшифровуючи Трампа: чому він говорить те, що говорить

Розбираючи хитросплетіння трампівської логіки, експерти сходяться на тому, що вона є сумішшю особистих амбіцій, геополітичних ілюзій та, можливо, банального нерозуміння ситуації. Юрій Богданов, політичний експерт, продовжує наполягати на тому, що «Трамп досі прагне бачити в Путіні союзника, партнера у геополітичному протистоянні з Китаєм. До того, він розглядає російського диктатора як модель для побудови американської політичної системи – як рольову модель». Це не просто помилка, це, за словами експерта, «глибока трагедія для всіх нас і серйозний виклик». Однак, саме ця одержимість, на думку Богданова, оголює «слабкість – як особисту, так і його адміністрації загалом», що, в свою чергу, змушує частину республіканського істеблішменту, зокрема таких діячів як Марко Рубіо чи Ліндсі Ґрем, шукати шляхи до «більш жорсткого підходу до Кремля», аби зберегти обличчя Америки.

Версію про те, що Трамп може грати в якусь надскладну гру, озвучує політолог, військовослужбовець ЗСУ Кирило Сазонов. Він припускає, що не варто сприймати всі заяви Трампа за чисту монету. «Ми просто занадто багато читаємо новин і сприймаємо їх як першоджерело. А це не більш як  трактування. Часто ще й з перекосами перекладу… Давайте відстежимо останні реальні події після телефонної розмови Трампа з Путіним», – пропонує Сазонов. Він звертає увагу на зміну риторики американського президента: «Раніше Трамп говорив, що Путін, напевно, хоче миру. Зараз визнає, що Путін хоче воювати. Запам’ятали?» Експерт нагадує про двопартійний законопроєкт у Сенаті США щодо нових санкцій проти Росії – щодо фінансових операцій і мита 500% на товари з країн, які купують російську нафту… «Уже є 81 голос, обіцяють 100», – наголошує експерт. На цьому тлі він ставить риторичне запитання: «Як вам сценарій такої гри Трампа? Зображує дивнуватого, клянеться «другу Путіну» в дружбі, розповідає про плани на майбутнє, виступає проти санкцій. А в цей час хитрі сенатори з мотузкою і ножицями заходять із флангів і з тилу. І сумний Трамп скаже: «Вибач, Вова. Я тебе поважаю, але Сенат – такі звірюги»». Чи є це продуманою стратегією «поганого і хорошого поліцейського», чи просто вдалим використанням хаосу – питання відкрите.

У цьому «театрі одного глядача», як влучно назвав ситуацію політичний експерт Вадим Денисенко, глядачем є Трамп. «Путін робив все від себе залежне, щоб не викликати гніву Трампа», – зазначає він, додаючи, що європейці та частина республіканців, навпаки, намагалися цей «вибух» спровокувати. Оскільки Трамп «не вибухнув», Денисенко прогнозує «другий акт цієї пʼєси», де Путін знову розігруватиме карту «переговори зриває Україна та ЄС», паралельно просуваючи через свої канали «заманливі економічні пропозиції», які, на думку експерта, і є «головним гальмом для «вибуху» Трампа».

Незважаючи на всі ці ігри та сценарії, Юрій Богданов залишається прагматиком: «На сьогодні Трамп не має ефективного інструменту, щоб змусити Україну до поступок або зняти санкції з Росії». Ймовірно, він і далі шукатиме прихильності Путіна, але «зробити щось справді корисне для Кремля не зможе». Прозріння, за Богдановим, може настати, або коли Трамп таки «остаточно розчарується у Путіні», або коли його оточення «ніжно» схилить до посилення тиску.

Можливі сценарії розвитку подій

Перспективи найближчих місяців виглядають як мінне поле, де кожен крок потребує максимальної обережності. Політолог Ігор Рейтерович припускає «щонайменше ще одну зустріч між українською та російською делегаціями» (у Ватикані або Швейцарії, як пропонує Київ, – ред.), каталізатором якої може стати обмін полоненими. Однак щодо результативності таких зустрічей він налаштований скептично: «Це радше ритуал, аніж реальний крок до миру. Найімовірніше, Росія продовжить затягувати процес», – прогнозує експерт, пояснюючи, що це «слугуватиме лише прикриттям для зволікання». Класика жанру від Кремля.

Якщо переговори (чи радше їх імітація) зайдуть у глухий кут, Рейтерович бачить два шляхи для Трампа, про які вже давно сказано. Але повторимо: «Перший шлях: Трамп покладає відповідальність за провал перемовин на Росію. У такому випадку він може перейти до рішучих дій – запровадження санкцій». Другий – найбільш проблемний – «Трамп просто виходить із процесу, не звинувачуючи напряму Росію, але й не підтримуючи Україну». Завдання України «зробити все, щоб у разі виходу США з перемовного процесу жодна претензія не могла бути висловлена в наш бік», а критично важлива співпраця з американською розвідкою збереглася.

У цьому контексті зростає роль Європи. Ігор Рейтерович вважає, що європейці, які «самі поставили себе у певну пастку рішучої риторики», будуть змушені діяти. «Ініціатива з боку ЄС може спровокувати Трампа на активніші дії. Спрацює елементарне змагання за лідерство», – припускає він, додаючи, що Трамп, з міркувань марнославства, може захотіти «переплюнути» європейців.

Вадим Денисенко нагадує, що будь-які російські економічні «пропозиції» Трампу «неможливі без погодження ЄС», а Європа має свої чіткі умови, включаючи українське питання. Щодо гучного «закону Ліндсі Грема», то, за оцінкою Денисенка, його реалізація – справа нешвидка, «мінімальний часовий лаг… кінець 2025 року», та й то за умови вирішення складних питань з Китаєм та Індією. Наступне ж реальне «переговорне вікно можливостей», на його думку, з’явиться не раніше цього ж терміну.

Що ж робити Україні в цій ситуації? Юрій Богданов радить не плекати ілюзій, але й не впадати у відчай: «Наша головна мета – щоб Трамп не блокував військову допомогу Україні, не перешкоджав введенню європейських санкцій і продавав зброю». І, можливо, до липня-серпня «Трамп перейде до стадії прийняття нової реальності».

Тим часом, внутрішньоамериканські процеси також можуть зіграти на руку Україні. Ігор Рейтерович звертає увагу на зростання «невдоволення діями Трампа щодо Росії», яке впливає на його рейтинг. А рейтинг для Трампа – річ сакральна. Також Рейтерович не виключає, що «одним із можливих сценаріїв стане ініціатива санкцій проти Росії саме з боку Сенату – незалежно від позиції Трампа». Це поставить Трампа перед непростим вибором.

Замість висновку

Навігація в бурхливих водах трампівської риторики – завдання із зірочкою для української дипломатії та суспільства. Однак, як показує досвід останніх років, ми навчилися не лише тримати удар, а й знаходити асиметричні відповіді. Порада Ігоря Рейтеровича «вірити в найкраще, але готуватися до найгіршого» та робити «більше розрахунку на Європу як стабільнішого партнера» – залишається золотим правилом.

Та головний ресурс України – це вона сама. Слова Юрія Богданова про те, що «якщо ми не в ЗСУ, то ми маємо підтримувати ЗСУ – всіма доступними способами», – це не просто гасло, а формула виживання та перемоги. Адже поки тривають великі політичні ігри, саме український солдат на полі бою, волонтер у тилу та кожен громадянин, який працює на країну, створюють ту реальність, з якою доведеться рахуватися всім – і в Вашингтоні, і в Брюсселі, і, зрештою, в Москві. Можливо, саме ця непохитна стійкість і стане тим холодним душем, що приведе до тями навіть найзатятіших прихильників «realpolitik» та «мирних угод» за чужий рахунок.

Мирослав Ліскович. Київ